Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію"

в и р і ш и в:
1. Частину четверту статті 23 Закону України “Про інформацію” треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані).
Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім’ї або законним представником. У період збирання інформації про нього кожний дієздатний, члени сім’ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо.
2. Частину п’яту статті 23 Закону України “Про інформацію” треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись з зібраною про неї інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою захищеною законом таємницею.
Медична інформація, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов’язаний на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі.
В особливих випадках, як і передбачає частина третя статті 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта, лікар може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані.
У випадках відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім’ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, до медичного закладу чи органу охорони здоров’я.
Правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці — інформації про пацієнта, на відміну від медичної інформації — інформації для пацієнта, встановлюються статтею 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я та частиною третьою статті 46 Закону України “Про інформацію”.
3. У статті 48 Закону України “Про інформацію” визначальними є норми, сформульовані у частині першій цієї статті, які передбачають оскарження встановлених Законом України “Про інформацію” протиправних діянь, вчинених органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами, або до органів вищого рівня, або до суду, тобто за вибором того, хто подає скаргу. Частина друга статті 48 Закону України “Про інформацію” лише встановлює порядок оскарження протиправних дій посадових осіб у разі звернення до органів вищого рівня, а частина третя цієї статті акцентує на тому, що й оскарження, подане до органів вищого рівня, не є перепоною для подальшого звернення громадянина чи юридичної особи до суду. Частину третю у контексті всієї статті 48 Закону України “Про інформацію” не можна розуміти як вимогу обов’язкового оскарження протиправних дій посадових осіб спочатку до органів вищого рівня, а потім — до суду. Безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного.
4. Визнати неконституційним положення частини четвертої статті 12 Закону України “Про прокуратуру” щодо можливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лише у передбачених законом випадках, оскільки винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами.
5. Прийняття рішення Генеральним прокурором України по скарзі (частина п’ята статті 12 Закону України “Про прокуратуру") припиняє провадження по таких скаргах в органах прокуратури, але не може стати перешкодою для подальшого звернення до суду.
6. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України.
КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
м. Київ
30 жовтня 1997 року
N 5-зп
Справа N 18/203-97
скачать полносью